IN CONVERSATION
WITH DIANA AND DINARA
Діана та Дінара – сестри. Вони українки рутульського походження. Темпераментні та відкриті, свободолюбиві і амбітні: розповіли про шлях усвідомлення своєї ідентичності, внутрішні конфлікти, дорослішання та сестринство.
6 Січня, 2024
Діана
Фото: Олександр Населенко
Розкажіть про себе, чим зараз займаєтеся. Знаю, що ви живете зараз в різних містах: Діана в Одесі, Дінара повернулася з Манчестера, де провідувала маму з молодшим братом, додому в Дніпро.
Дінара: зараз я працюю редакторкою новин в Kyiv Independent, англомовному виданні про Україну. А в перші тижні війни співпрацювала з іноземними журналістами, була їх фіксеркою, допомагала висвітлювати події, які відбувались.
На початку весни минулого року допомогла мамі та молодшому брату виїхати в Англію. Спершу навіть думала там залишитися і самій, вже майже знайшла роботу. Та в якийсь момент зрозуміла, що не можу під час війни працювати в британському медіа та писати про щось, що не стосується України. Наприклад, робити огляди на нові заклади, котрі там відкрилися.
Мені дуже цінно, що зараз я працюю на міжнародну аудиторію та доношу світу інформацію про те, що насправді відбувається в Україні.
Діана: я навчалася на технолога харчових продуктів, в мене дуже великий інтерес завжди був до приготування їжі, та до вивчення її культурного аспекту. У 2021 році я зі своїм хлопцем переїхала до Одеси, й тут певний час працювала кухарем в одному з закладів. Зараз працюю в керамічній майстерні, роблю невеликі скульптури з глини.
.jpg)
Діана
Фото: власний архів
Дінара
Фото: власний архів
Звідки ваші батьки? Яке ваше коріння?
Діана: і тато і мама з села Іхрек – це одне з сіл у Рутульському районі Дагестану. Це дуже красиве село в горах, там, і в столиці Дагестану, Махачкалі, живе майже вся наша рідня. За етнічним походженням ми – рутульці (це народність на півдні Дагестану, що належить до лезгинської мовної групи. Найбільшим населеним пунктом на цій території є Рутул, звідки походить і назва народності, - прим. ред.)
Дінара: Зазвичай стандартний сценарій такий, що дівчата рано одружуються й присвячують повністю себе родині, займаються будинком та вихованням дітей. Рідко хто з жінок здобуває вищу освіту, якщо й навчаються то, в основному, на медичних працівників. Чоловіки ж часто йдуть служити в армію або обирають державні посади. Це дуже зручно: вони отримують квартири, мають стабільність. Рідко хто готовий ризикувати й пробувати щось нове. Наш батько – радше виняток.
Це дуже цікаво! Тож як вони опинилися в Україні?
Діана: Тато приїхав у Дніпро на початку девʼяностих (1993-1994 рр.) вступати на факультет промислового і цивільного будівництва в Дніпровському інституті інфраструктури та транспорту. У 1996 році тато після служби в армії перевіз нас з мамою з Іхрека до Дніпра, мені тоді було всього вісім місяців. Це були останні студентські роки батька, тому ми спочатку жили втрьох у гуртожитку. Дінара народилася майже через два роки тут, в Україні.
Насправді зараз я, озираючись назад, бачу, який великий шлях пройшли наші батьки. Адже вони росли в дуже консервативних родинах, де були доволі чіткі й подекуди суворі правила. Це стосувалося, в першу чергу, виховання.
Дітей дуже рано залучали до фізичної праці, від них очікували постійної роботи по дому. У синах культивували силу, дотримання слова. У дівчатах – скромність, покірність чоловіку. До того ж це робота в селі, ще й в тому, яке розташоване в горах. Це було нелегко. Крім нашого тата, в його родині було ще семеро дітей. Та він з дитинства почав прагнути свободи і вбачав шлях до цього саме через освіту. Хоч це було дуже важко, він намагався поєднувати і фізичну працю по дому, і навчання в школі. Його вабило міське життя.
Я можу сказати про нашого тата, що він “self made”. Йому вдалось переїхати у велике індустріальне місто, здобути тут освіту, побудувати свій бізнес. Він завжди допомагав рідним, зробив ремонт в селі у бабусі…
Батько Разім і мати Заміна
_edited.jpg)
Заміна (праворуч) з одногрупнецею (ліворуч)
Дінара: та я додам, що татові амбіції дуже вплинули і на нас також. В нього завжди були дуже високі очікування, багато вимог. Він нам повторював, що ми маємо в усьому бути найкращими: найкраще вчитись, побудувати найкращі кар’єри. Він не був готовий навіть миритися з тим, що я мало заробляла на початку своєї кар’єри, не сприймав цю роботу серйозно. Тобто він задав певний рівень життя і хотів, щоб ми його підтримували й далі самостійно. Звісно, це не погано, але це доволі виснажливо. Були періоди в житті, коли, що б я не робила, то почувала, що цього замало, що роблю недостатньо, треба краще, більше.
На щастя, зараз я відчуваю, що цей тиск зменшився. Тато став більше прислухатися до нас, бачить, що ми справляємося. Думаю, він пишається нами.
Ви згадуєте, що ваші батьки росли в доволі консервативному середовищі. Як це позначалося на вашому вихованні? Загалом, як проявлявся рутульський культурний аспект під час вашого дорослішання в Україні?
Дінара: нам батьки з дитинства пояснювали, що ми – інші, в нас немає українського коріння. Та водночас мені було незрозуміло, чому батьки наполягали на тому, щоб я називала своєю батьківщиною Дагестан, адже для мене батьківщиною завжди було місце, де я народилась і виросла, тобто Україна. Тож таке розділення в мені створювало певний конфлікт.
Діана: я б навіть зауважила, що це був не лише внутрішній конфлікт. Він проявлявся і зовнішньо. Адже, як ми згадували, наші батьки з консервативного середовища і переїзд у велике індустріальне місто — а тут ще й треба додати, що це Дніпро середини 90-х — став справжнім викликом. Батьки звикли до іншої картини світу, а тут вона змінювалась на очах. Й батьки балансували. З однієї сторони, вони прагнули зберегти вірність традиціям, з іншої – треба було адаптовуватись.
В нас було трохи суворіше виховання, ніж в більшості наших однолітків.
1-2. Діана (зверху) і Дінара (знизу) з матір'ю
3. Дитяче новорічне святкування, 2002-2003
4. Діана та Дінара на аттракціонах в Криму, mid-2000s.
5. Дінара, Діана та їх двоюрідна сестра
В чому воно проявлялося?
Діана: дуже високий рівень дисципліни. Навіть коли ми були дітьми, – ми постійно мали бути чимось зайняті по домашнім справам. Не могло бути такого, що не треба нічого робити, мама завжди знаходила для нас завдання. Звісно, ми могли й гратися, гуляти, але лише після того, як зробимо всю необхідну роботу. Ми мали бути “при ділі”. Ще з правил: не можна сперечатися зі старшими, в усьому слухатися, не бути надто голосними.
Хоча я, звісно, розумію, що це все одно було в рази менш суворо, ніж умови в наших однолітків у Дагестані. Тобто батьки все ж давали нам певний рівень свободи. Пам’ятаю, коли ми приїжджали в Іхрек, ця різниця була дуже помітна. Там більш стриманий одяг, особливо в дівчат. Не можна було знаходитись одній в приміщенні, де лише чоловіки…
Дінара: ще не могло й бути мови, щоб зустрічатись з хлопцями. В Дагестані загалом немає такого поняття: “ми зустрічаємось”. Там, якщо ти з кимось спілкуєшся і розповідаєш про це батькам, вони будуть вже думати, як йти свататись.
Повертаючись до рутульського культурного аспекту: як він присутній у вашому житті?
Дінара: в першу чергу, це мова. В дитинстві ми її часто чули від батьків, і мені прикро, що зараз я майже її не пам’ятаю. А ще – їжа. В нас завжди були вдома гості, й мама постійно щось готувала.
Діана: так, їжа – це окрема історія! Думаю, це одна з причин, чому я вирішила повʼязати своє життя з кулінарією. Моя улюблена страва – це чуду. Це такий корж з тонкого тіста, який може бути з різними начинками. Ця страва є в кухні різних народів. Щось схоже в кримськотатарській кухні називається янтик, в азербайджанській – кутаби, в балкарців і карачаївців – хичини. Чуду – це їжа, яка в мене асоціюється з домом, з дитинством.
Рецепт чуду з зеленню від мами Заміни
Тісто:
- 3-3,5 склянки пшеничного борошна
- 1 склянка питної води
- сіль
Начинка::
- Кисломолочний сир - 200г
- Яйце - 1шт
- Ріпчаста цибуля - 1шт
- Вершкове масло - 1 ст.л.
- Зелена цибуля, кріп, петрушка, шпинат або інша зелень за смаком
У глибокій мисці вимішайте тісто. Накрийте його та дайте постояти в прохолодному місці. У цей час приготуйте начинку. Обсмажте дві подрібнені кубиками цибулини на вершковому маслі. Пропустіть сир через сито, додайте сире яйце, цибулю, та подрібнену зелень, перемішайте.
Тісто розділіть приблизно на 6-8 рівних частин. Розігрійте на повільному вогні суху сковорідку. Поки вона гріється, розкатайте шматочок тіста так, щоб вийшов круг товщиною не більше 3 мм. Розподіліть начинку рівномірно на одну половину кружечка і накрийте її іншою. Ретельно закріпіть краї тіста та покладіть коржик на розігріту сковорідку. Коли тісто почне підніматися, зробіть ножем маленький отвір посередині. Готуйте кожну сторону до золотистого кольору. Так само зробіть решту коржиків. Змастіть ще гарячі чуду вершковим маслом та подавайте зі сметаною або з вашим улюбленим соусом. Смачного!
Ви росли в умовах нашарування двох культур: української і рутульської. Як у вас поєднуються ці дві частинки ідентичності?
Дінара: Я багато думаю про це питання. Весь культурний продукт, який мене все життя оточував – він український. Це сильно на мене вплинуло. І ще також більш європейське бачення прав людини, рівності, свободи, індивідуального вибору. Я люблю нашу країну, люблю своє рідне місто. Відчуваю, що це моє. Це мій дім, тут я відчуваю, що мене розуміють.
З рутульського боку, думаю, що це частково побутові речі. Побут я взяла в основному від батьків, як і гостинність. Ще я дуже емоційна! Кавказці емоцій не приховують, та й не вміють, вони дуже яскраві в цих проявах. Найголовніше, це, мабуть, колективний склад мого мислення, на противагу індивідуальному. Я відчуваю, що в мене є дуже сильна потреба бути в спільноті, робити певний вклад і відчувати, що я – частина чогось більшого.
Діана: Я декілька років тому почала активно вивчати історію свого народу, більше цікавитися цим загалом. На жаль, мало історичних джерел про те, як жили мої земляки до, наприклад, вторгнення російської імперії на Кавказ. Тож я почала для себе такий research,і в першу чергу мене не політичні зміни цікавили, а саме декоративно-прикладне мистецтво, народні пісні, у рутульців та інших народів Дагестану. Мене засмутило, коли я усвідомила, що майже забула рутульську мову, хоча говорила нею в дитинстві. Тому я почала вивчати її заново і зробила серію глиняних табличок “українсько-рутульський словник”. На них я зафіксувала слова, які вчила чи згадувала з мамою. Це якісь найпростіші слова, з яких починаєш вчити іноземну мову. Здається, ніхто в світі не робив таких словників з рутульської на українську.
Ця робота для мене була навіть певною мірою футуристичною, про бажане майбутнє, де ми будемо ставитися на рівних один до одного (і до мов один одного), незважаючи на свій етнос. І відроджувати мови, які або вже зникли, або зникають дуже стрімко.
_JPG.jpg)
Українсько-Рутульскій словник у вигляді глиняних табличок
Зараз в Україні на боці росії воює велика кількість мобілізованих дагестанців, попри те, що у вересні минулого року з’явилось багато відео, як дагестанці виходили протестувати проти мобілізації.
Ви згадували, що до вашого родича приходили також з повісткою, хоч він її і не прийняв…
Дінара: Це дуже важко і боляче.На жаль, пропаганда дуже сильна, й чимало наших родичів, які залишаються в Дагестані, не на стороні України. Та варто розуміти, що це – десятиріччя політики російського колоніалізму, наслідки русифікації Дагестану. Це викликає в мене певний внутрішній дисонанс: з однієї сторони, я розумію, що така ситуація через те, що вони теж в певному сенсі під окупацією і росія має дуже багато силових важелів впливу, та з іншої мені не хочеться применшувати їх відповідальність.
Діана: В мене всередині все стискається, коли я читаю в пабліках телеграму, що летять ракети з Каспійського моря. На цьому морі ми стільки разів відпочивали, там тато вчив мене плавати.
Останнім часом я шукаю опозиційно налаштованих людей в Дагестані, які виступають проти війни в Україні, і пишу їм слова підтримки. Саме тим, хто залишився там має сміливість висловити свою незгоду з війною.
Тому що якщо людина поїхала з республіки і виходить на протести – це сприймається як норма, щобільше, це навіть певною мірою обов’язок.
А люди які висловлюються проти війни, залишаючись там – вони справді дуже ризикують, йдеться не лише про можливість позбавлення волі, це питання життя і смерті. Це дуже сильно проявляється у відношенні до різних народів рф. В республіках набагато складніше злитися з натовпом і залишатися непоміченими, тож ті, хто наважуються висловлюватись – справді мають сміливість.
Мені здається, якби я була на місці цих людей, то мені було б важливо почути підтримку з боку людини, яка має спільне з тобою походження.
Попри те, що я в Україні, мене бомблять, але я хочу, щоб мої земляки, які знаходяться в Дагестані і не підтримують війну – розуміли, що я поважаю їх за цю позицію, і що вони щось роблять не даремно.
By Oksana Hrushanska, Alice Zhuravel