IN CONVERSATION
WITH DANIEL

T:  В Київ ти переїхав, бо вступив в Національний університет фізичного виховання та спорту України. Розкажи, як зробив такий вибір? 

​​

Данієль: Я вступив, щоб вивчитися на тренера. Так це і відбувалося: я навчався, грав у баскетбол. Ми грали у вищій лізі, та я не роблю акцент на тому, що професійно грав в баскетбол. 

Мені подобалося навчання, але через три роки я зрозумів, що потрібно щось інше. Почалася епідемія коронавірусу, й лекції перейшли в онлайн. Це було точно не те, чого я прагнув: сидіти в Zoom годинами і писати конспекти. Я ж тренер! Мені потрібна практика. Тож такий формат був мені нецікавий. 

Тому, не довчившись рік, я кинув навчання і поїхав за кордон. 

Це був переломний момент, бо, по суті, я цим рішенням вбив свою дитячу мрію бути тренером і пішов ва-банк: вирішив, що буду писати музику. 

​

​​​​

T:  ​Тобто, музика – це не була історія, яка тягнулась від дитинства? В мене, знаєш, є уявлення, що якщо музикант – значить, з дитинства ходив в музичну школу, грав на фортепіано, вивчав сольфеджіо, мріяв про вступ в консерваторію. А в тебе – такий стрибок від спортивного виховання до музики. Як ти почав цим займатися?

​

Данієль: Музикою я почав займатися ще в школі, завдяки Джеремі, моєму брату.  Я прагнув усе за ним повторювати. Зараз розумію, що це трішки смішно, але тоді мені видавалось це важливим: не просто робити те саме, що й брат, а й перевершувати його, довести, що я – краще. 

Тож брат почав грати на гітарі, і я такий: “о, класно!”. Й поки його не було вдома, я брав його гітару і грав. Це був клас восьмий, період, коли дуже хочеться щось робити. 

Електрона гітара – це мій основний інструмент. Я можу на клавішах грати, в мене міді клавіатура є, на якій я пишу.

​

​

T:  ​Пам'ятаєш, коли написав свою першу пісню? 

​

Данієль: Це був 11 клас. Перша любов – їй писав перші пісні. Мені подобалось, було цікаво, але хотілось зробити краще. Я звернувся за порадою до знайомого, й він каже “У мене є студія в Києві. Приїжджай”. Це той відлік, після якого я почав більше вдаватися в деталі написання музики. 

​

​

T:  ​Ти сам пишеш тексти, й вони дуже класні, як і музика. Твій альбом “Теорія любові” – максимально якісний в плані звучанні. Він має звучати не тільки в Україні, а й за кордоном. Я слухала, і думала “Це може бути поряд з Френком Оушеном!”. На прикладі цього альбому, розкажеш, як відбувається робота?

​

Данієль: Загалом це колабораційний альбом. В ньому всі талановиті люди, та водночас я знаю по собі, скільки вклав в нього сил, чим пожертвував, щоб він, врешті, стався. 

В Україні, я впевнений, такого альбому немає. Він інді, фанковий… Та водночас певною мірою комерційний. Я повністю ним задоволений, хоча й бачу, куди ще можна рости. 

Робота в колаборації диктує свої правила. До прикладу, розумію, що якби я працював над ним сам – це було б набагато швидше. А в цьому випадку треба було багато всього погоджувати, вносити певні правки, знову погоджувати. 

Та це, певна річ, дуже важливий досвід. Робота над цим альбомом багато чому мене навчила в плані організації часу, всього процесу. 

Один з уроків, який я для себе виніс – це вміння відпускати. Тому що в якийсь момент робота над альбом стала суцільним стресом. Я злився, нервував, що не вкладаємося в дедлайни. А тоді мені один мій знайомий, який теж працював над альбомом, запитав мене: “ти вже відпустив альбом”? І я зрозумів: ось що потрібно зробити. Хоч я альбом ще не випустив, але потрібно його відпустити. І після цього аж видихнув. Знову повернулась радість в роботі. 

Тому я думаю, це важливо: якщо відчуваєш, що стрес ось-ось візьме гору, краще зробити крок назад, взяти паузу, і тоді повертатися з новими силами до роботи. Легко не буде, та вартує рухатися.