IN CONVERSATION
WITH JENNIFER
Дженніфер Аданна Аноруе — українська художниця, вчителька малювання та модель. Їй 24 роки й наразі вона вивчає мистецтвознавство в НАОМА. Дженніфер вірить, що через мистецтво варто загострювати увагу й розв'язувати проблеми сьогодення.
27 Листопада, 2022
Фото Ганна Бардакова
.jpg)
Т: Розкажи про своє коріння, звідки родом твої батьки?
Дженніфер: Я народилась у Харкові. Тут завжди було багато студентів-іноземців, а серед них і мій батько, уродженець Нігерії. Мама — українка. Тож я маю нігерійські корні, ще й «королівські», на чому завжди акцентували татові друзі, яких я іноді зустрічала в дитинстві. Батько давно не живе в Україні й виконує обовʼязки радника місцевої громади у себе на батьківщині. Ця посада має назву “Chief” (“Король”), відповідно я — принцеса. Звідси моє життєве кредо: “Принцеса Джей, заряджай ді-джей!” [сміється]
Т: Які асоціації у тебе викликає слово"самобутність"?
Д: Самобутність — це про самовизначення, про реалізацію себе як людини, громадянина_ки та професіонала_ки. Коли людина досконало володіє певними навичками й приносить користь своєму суспільству.
Т: Чи сформувалася твоя національна самобутність станом на сьогодні?
Д: Перед інтервʼю мама розказала мені, як у п’ять років я часто запитувала її: “Мамо, я українка?”. Навіть тоді мені було дуже важливо належати до цієї культури, мови, традицій та історії. З віком нічого не змінилось. Думаю, що моє етнічне походження (африканська кров) лише підсилює любов до містичних, ритуальних українських народних співів, у яких я часто знаходжу силу та натхнення. Особливо сьогодні, коли наша культура під загрозою, самобутність відчувається особливо сильно.
Т: Улюблений український фольк?
Д: Колись я пів року на повторі слухала ДахаБраху. Разом з друзями та рідними ходили на концерти, слухали їх і в машині, і в залах, і вдома. Це музика неймовірної сили! Думаю, особливо відчуваю це, тому що в дитинстві займалася народною хореографією та вокалом, а в дорослому віці ходила на уроки народного співу.
Фото Ганна Бардакова
Т: Ми з тобою разом з Харкова. Розкажи про твоє дитинство в цьому місті.
Д: Так, Харків – це місце, де я народилася і жила до 17 років. Я виросла на Салтівці — великому та спокійному житловому районі (внаслідок війни, один із найбільш зруйнованих районів Харкова). Я дуже багато часу проводила у дворі й боялася зайти додому попити води, бо більше не випустять гуляти! Це були дуже здорові, екологічні умови, де діти були активними, вчились комунікувати та переживати різні емоції. Ми грали у футбол, “Козаки-розбійники”, хованки та інші ігри, які, на жаль, сьогодні не користуються особливою популярністю серед дітей, хоча є надзвичайно цінними як засіб комунікації. Окрім розваг у дворі, я займалась вокалом, хореографією, фортепіано і малюванням. І як я це все раніше встигала? [сміється].
Т: Які місця в нашому рідному місті тебе надихають?
Д: Чесно кажучи, те, що зазвичай люблять люди в Харкові — мене відштовхує. Якщо більшості подобається чистота та охайність Ха, мені це завжди здавалось “пластиковим” й несправжнім. Я люблю дикі, неокультурені місця Харкова, де ще залишилась можливість “ходити газонами”. Такі бунтарські настрої. :)
Т: Ми познайомились з тобою, коли ти вступила до НАОМА. Розкажи, як цей навчальний заклад сформував твою творчу особистість.
Д: Саме бунтарські настрої й підштовхнули мене переїхати до Києва. Після закінчення Харківського художнього училища, НАОМА видавалась “дорослим” навчальним закладом, хоча до цього я вже чотири роки була студенткою. Мені пощастило стати свідком деяких змін в академії, одна з них — це створення Майстерні формального мистецтва. Робота в майстерні, мої колеги та викладачі — це найкраще, що могло зі мною статися в академії. Не можу сказати, що я вже сформована мисткиня, адже досі ніби йду наосліп з виставленими вперед руками, намацуючи свій худужній шлях.
_JPG.jpg)
Фото Дженніфер
Т: Розкажи про свою роботу "The cost of freedom" (“Ціна свободи”), як вона народилась?
Д: Я працюю вчителем малювання для дітей вже п’ять років, тож прилетівши у Дублін, одразу зрозуміла, що маю продовжувати. Я зібрала групу дітей і мамою одного з малюків виявилась Галина Волошина, кураторка виставки “Ціна свободи”. В основі проєкту були світлини журналістів “Української правди”, однак, щоб підкріпити концепцію виставки, не вистачило просторової роботи.
Галина запропонувала співпрацю і я зробила свою інсталяцію, яку представляла на виставці в EPIC MUSEUM у Дубліні цього літа. Я вперше працювала з обʼєктами та спробувала вийти за площину полотна.
Т: Чи плануєш презентувати роботу в Україні?
Д: Не впевнена, що варто показувати цей проєкт в Україні. Його було створено з метою донести наші почуття саме до іноземної аудиторії. Розказати про те, з чим кожного дня стикаються українці: скільки болю відчувають, втрачаючи рідних у боротьбі за свободу.
Фото Поліна Юрченко
Т: Які техніки мистецтва хочеш спробувати у майбутньому?
Д: Мене цікавить концептуальне мистецтво: ідея, що головує над реалізацією. Таке мистецтво звертається радше до інтелектуального осмислення побаченого ніж до емоційного сприйняття. Я люблю читати концепції й роздумувати про те, що ж хотів сказати автор.
Т: Бруно Мунарі якось сказав: “As long as art stands aside from the problems of life it will only interest a very few people”. Що думаєш про це?
Д: Мистецтво — це інструмент загострення уваги на важливих питаннях для їх подальшого вирішення. Художник — рефлектор суспільства. Тож для мене не існує “мистецтва поза політикою”. Я не вмію робити красивих речей, лише те, що мене турбує тут і зараз.
Т: А з ким з українських митців хотіла б піти у похід в Карпати?
Д: Дуже цікаве питання. Україна надзвичайно багата на талановитих, сильних художників, тому обрати важко. Все ж зупинюсь на тому, з кого почала — мій вчитель Блудов Андрій. Нехай це буде він.
Т: Я знаю, що ти зараз у Варшаві. Розкажи про своє життя у Польщі.
Д: Серед європейських міст Варшава найбільше схожа на Київ! Вона дуже нагадує нашу столицю за ритмом і менталітетом, за це я її люблю. Зараз я дистанційно навчаюся й викладаю малювання дітям. Також працюю у сфері fashion, як модель. Так можна познайомитися з ще більшою кількістю талановитих людей! А ще я дізнаюся про польське мистецтво, тут дуже багато цікавих художників і мистецьких проєктів.
Т: Якою ти бачиш Україну після перемоги?
Д: Україна після перемоги — країна сильних та згуртованих, країна яка має власний шлях розвитку, популяризує власну культуру за кордоном. Країна приваблива для туризму та інвестицій, країна що перемогла зовнішнього ворога та працює над розв'язанням внутрішніх проблем. І пи*дець російській федерації!
.jpg)
Фото Ганна Бардакова
Аліса Журавель, Марія Нощенко