Т: Чи дізналися щось базове від батьків про українську культуру?

В: Я дізналася дещо від діда. Мама залишила Україну під час Другої світової війни. Їй тоді було 10 років, тож вона розповідала про великі двері, собаку та ляльку, яку мусила залишити. Про Другу світову війну мама ніколи й нічого не розповідала. Це було потрясінням, адже вони пережили всі бомблення. 

Про Першу світову війну розповідав дід. Він також знав Леся Курбаса. Не дуже добре, але знав. Курбас був старший на рік і вони разом навчалися в університеті у Відні. Мій дід завжди намагався розповісти щось про Курбаса, але тоді це було не дуже цікаво для мене.  

Т:  Дідусь ще був живий, коли Ви готували виставу про Курбаса? 

В: Ні, дідусь помер задовго до цієї вистави, тому не було кого запитати. 

Я також зробила велику виставу в межах магістерською роботи — «All God's Chillun Got Wings». Це була рідкісна вистава про взаємини «чорних» і «білих». Ми жили в Ньюарку. Я пізнала багато дуже добрих людей: і в афроамериканських, і в театральних спільнотах. 

Це було у 80-х роках, тож у Колумбії неможливо було зібрати різнонаціональний каст для вистави. Ванда навіть дзвонила до Барака Обами й запрошувала зіграти у нас. Він тоді ще не був президентом, але був одним зі студентів, який сказав: «I don't have time. I'm in Low School».

Зі мною працював режисер прогресивного театру Джордж Ферренw, який казав: «Якщо ми можемо робити, то чому не ви?». Він приїхав із Клівленду і був мадяром. Ми зробили разом близько 50 вистав, а потім співпрацювали в La MAMA. 

Однією з наших акторок була афроамериканка Шона Токер. У 1991 році вона їздила зі мною до Києва. Це чудова акторка. Зараз Шона викладає в одній із театральних шкіл. 

Т: А у дитинстві ви відвідували українську школу?

В: Я ходила в Ньюарку в українську католицьку школу. Ми вчили українську мову, релігію. Решта предметів була англійською. 

Мій дід започаткував українську суботню школу. Вони приїхали сюди влітку 1949 року на кораблях. Потрібно було працювати, тому школу створили з двох причин: аби десь залишати дітей, поки батьки на роботі, та щоби це молоде покоління знало українську мову. 

Мій дідусь Костянтин Кисілевський був професором-філологом, працював зі словниками. Якось дідусь знайшов у старих документах ім'я «Вірляна» і розповів про це ім'я своїй двоюрідній сестрі, відомій феміністці. Їй дуже сподобалось, бо це значить «молодий орел», не дуже по-дівчачому. Коли народилась я, вона наполягла на цьому імені.

Т: Розкажіть про поїздки в Україну. Коли Ви приїздили? 

В: Я поїхала вперше в Україну, коли ми робили виставу у театрі Івана Франка. Це якраз у часи проголошення незалежності України в 1991 році. Режисерка Емі Граппел зняла фільм про нашу поїздку під назвою «Lights of the East».

Мама розповідала мені щось казкове про білі хатки та вишневі садочки в Україні. Але у дев'яності все було інакше — вулиці без жарівок, скрізь темрява. До того ж в аеропорті загубили мою валізку. Я залишилась у  самій піжамі, адже планувала спати в літаку. Всі були певні, що я втечу назад.

Тоді мене познайомили із Ніною Матвієнко й ми одразу знайшли спільну мову. Потім ми поїхали у Харків, до театру «Березіль». Там був останній актор, який ще працював з Курбасом — Роман Черкашин. Він дивувався, звідки я стільки знаю про український театр. Дещо я знала не тільки з книг. Тут, у Нью-Йорку, жив Йосип Гірняк — один із визначних акторів. Він написав спогади, а Богдан Бойчук їх зібрав. Тому більшість про Курбаса я знала з цих розповідей.

Роман Черкашин привіз мене у будинок «Слово». Він казав: «Бачиш, Вірляно, там Тичина пише вірші, а там — Курбас готує виставу, а тут — стріляється Хвильовий». То була космічна хвилина для мене. Я зрозуміла, що щось знаю про Україну. Відчувала, що була потрібною людиною в ту хвилину, адже ці слова — ланцюжок між 1920-ми і нинішніми 2020-ми.

Коли ми повернулись до Харкова знову, Роман Черкашин не міг відвідати виставу через поважний вік. Але я розповіла йому, що змогла підтримати цей зв'язок між поколіннями.